Прощання

Коли помру я – не закривайте балкона.

Діти їдять апельсини – я це бачу з балкона.

Женці жнуть пшеницю – я це чую з балкона.

Коли помру я – не закривайте балкона.

Федеріко Гарсіа Лорка

Він сидів завжди на другій парті з кінця в середньому ряді з найкрасивішою дівчиною не тільки в класі, а й, напевне, у всій школі. І так вважав не тільки він – на неї інколи заглядались навіть викладачі.

 Її всі називали Скорпіоном, навіть її мама. Прізвисько це вона отримала ще в дитинстві. Її батько страшно любив гурт “Скорпіонс” і ця музика завжди лунала в їхній оселі. Мала вподобала, на її думку, веселі ритми і трьохрічним дитятком “танцювала” під них і навіть намагалась співати. Тим паче по знаку Зодіаку вона була скорпіоном. Їй подобались ці членистоногі і вона всіляко намагалась показати це ззовні – нашивки, кулони, браслети, футболки. Натурою вона й справді була скорпіоном. До неї не можливо було підступитись, якщо вона сама цього не бажає або якщо не знати, напевне єдиного, вразливого місця – якого ніхто (майже ніхто) не знав.

Вона була дуже красива, дуже розумна, дуже замкнута і тому дуже усамітнена. В неї не було коханої людини, дуже близьких людей чи улюблених предметів. Вона всіх відштовхувала. Цьому послужила причиною рання смерть її батька, який, як вона довший час думала, загинув в автокатастрофі.

Насправді ж, після серії грандіозних успіхів у кар’єрній драбині наступив великий кризи у сімейному житті. Чвари і взаємне нерозуміння з дружиною майже б дійшли до розлучення. У неї трапився викидень хлопчика, якого він чекав більше за все на світі, навіть уже відклав йому гроші на навчання. Саме йому мала перейти фірма, яку батько Скорпіона створив сам, починаючи охоронцем в музеї, і закінчивши повноцінним самостійним тур оператором, якого знали далеко за межами країни. Передчасна смерть сина призвела до глибокої депресії. Одного вечора, стомлений і виснажений тепер вже нецікавою роботою, він в котрий раз посварився з дружиною і вийшов з дому, в який повернувся лише ногами вперед.

Передчасний холод листопада…

Виїхавши на високу гору за містом, де він хотів побудувати туристичну базу, включив “Скорпіонс”, випив приблизно дві пляшки коньяку і вперше від смерті ненародженого сина заснув спокійним сном, щоб більше ніколи не прокинутись. Найшли його лише через тиждень, в дев’ятий день народження Скорпіона.

З матір’ю у неї були натягнуті стосунки. Вони любили одна одну, але майже не розмовляли, хоча й не було між ними справжнього холоду. Матір була зразковою вдовою – постійна туга за чоловіком, сином, сиве волосся у тридцять п’ять років, виключно чорний і похмурий гардероб (хоча і не позбавлений смаку і вишуканості), жодної цікавості до чоловіків і веселощів, ну і, звичайно, музейна колекція фотографій, згадок, речей чоловіка. Вона регулярно прала його речі, готувала їжу з урахуванням трьох персон і можливих гостей. Працювала фотохудожником для рекламних буклетів чоловіка, що і продовжувала робити адже фірма перейшла до неї.

Так вони і жили: Скорпіон в школі або сиділа в машині на тій самій горі і слухала “Скорпіонс”, чи ж закривалась в кімнаті і щось писала у своїх зошитах, недоступних для простих смертних; Матір на роботі чи в поїздках для зйомки чи зустрічей; раз в тиждень сімейний похід в театр чи кіно; раз в сезон подорож на море чи в гори; два рази в місяць сімейна вечеря на трьох… Аделаїда, так її звали, намагалась дати Скорпіону все, що може дати вдова, але діалогу між матір’ю і дочкою вона поки що не могла досягти.

Насправді картина не настільки смутна як з дається з моїх слів. Від смерті батька пройшло вже майже сім  років. У дівчини наближались великі життєві зміни. Випускний клас – це завжди іспити, вибір професії, переосмислення цінностей і пришвидшення дорослішання. З часом рани,  якщо й не зникають, то хоча б гояться.

Замкнутість її була, з одного боку, позитивним явищем, адже вона майже увесь час проводила з користю для тіла і душі – дуже багато читала, намагалась писати сама, була активним учасником занять з гімнастики та плавання. Хоча Скорпіон була одною з найзагадковіших постатей школи і мабуть усього міста, дивакувата і замкнена, але ж не обділена увагою.

З п’ятого класу вона займала пост старости класу, і можна сказати, що навіть дуже і дуже успішно. Незважаючи на славу найгіршого по дисципліні класу за всю сто п’ятдесятирічну історію школи, він був більш дружніший, згуртованіший і організованіший ніж будь-який клас, який бачили старі стіни цієї школи. Безперечно, непоодинокими були чвари і навіть бійки. Староста якимись невидимими шляхами вирішувала усі проблеми. Не було явних доказів її причетності, але всі точно або напевне знали що саме їй належить голуба каска.

Вона сиділа по праву сторону від нього і читала щось з Бірза. Уроки літератури її не цікавили, адже вона давно прочитала шкільну програму. Це було чудове видовище: чарівна дівчина, повністю занурена у світ книги, на фоні літнього пейзажу, намальованого на стіні. Зелені очі швидко бігали зліва на право і миттєво повертались на початкову позицію, щоб обов’язково повторити свій рух. Чорне пряме волосся час від часу спадало їй на очі і вона легким, невимушеним порухом руки повертала його на своє місце…

Він також не чув уроку, споглядання на свою сусідку було йому куди цікавішим від різного роду запитань про теорію літератури. Він добре знав про все вище згадане і йому це боліло, напевне, більше ніж їй. Вона була його нездійсненою мрією. Але не її тіло, не її врода, не її кохання – не цим він марив. Він просто хотів би щоб вона була щаслива, щоб вона усміхалась.

На кожній перерві, коли всі бігли хто курити, хто готуватись до серйозної контрольної, вона спокійно виходила на шкільне подвір’я, сідала на лавку між деревами, на якій майже ніколи ніхто не сидів, бо вона була розташована прямо перед вікнами директора, закуривши Лайкі Страйк, починала щось писати у своєму зошитку. Їй не було від кого ховатись та вона б і не ховалась. Репутація старости 11-Г класу була дуже висока, але сама похмура староста її зовсім не цінувала. Він ховався за деревом в двадцяти метрах від неї і мовчки спостерігав за нею, а по вечорах писав їй листи, але жоден так і не відправив.

Ось уже сорок хвилин він сидів біля неї непорушно, раз у раз по непомітно поглядаючи на неї в голові його крутилася лише одна думка: це була п’ятниця і він хотів би запросити її куди-небудь, просто хотів би десь побути з нею, хотів показати їй себе. Він так хотів показати їй що він існує і поза межами шкільної парти, і що він не такий тупий як показують його оцінки, показати, що може подарувати їй щастя. Але як це сказати? У нього  ще було декілька хвилин до перерви. Як можна за декілька хвилин придумати те, що не приходить в голову декілька років?

І ось, раптово як айсбергом по Титаніку, дзвінок. Всі підіймаються, розходяться, хтось залишається на інформативний гурток, хтось робить домашнє завдання на понеділок, щоб мати безтурботні вихідні, а він сидить, стиснувши зуби і не може вимовити ні одного слова.

Скорпіон без жодних при знаків поспіху підіймається, бере свій кашеміровий плащ, повертається до парти, одягає його і тут трапилось найнеймовірніше у його житті. Одягаючи довгий в’язаний шарф вона несподівано звертається до свого сусіда по парті:

- Я не планую нічого на цих видних. Ти це хотів знати?

- Ну, я взагалі то просто…

- І я б з задоволенням пішла з тобою куди-небудь. На сьогодні я зайнята, у мене плавання, а на завтра обіцяли дощ. Ти любиш дощ? Коли б впала злива, ми могли б посидіти в парку, під накриттям. Ти любиш осінні золоті вечори в парку під дощем? Ми могли б взяти пива чи кави або чаю… То ти як?

Бідолашному Андрію як кувалдою по голові дало. Мову йому відняло. Він часто бачив такі сцени у сні і не міг повірити у реальність цього.

- То як?

І вона усміхнулась. Це була щира усмішка. Він дуже давно не бачив її усмішки і це тільки підтвердило версію сну.   

- Так! Звичайно! Обов’язково! Неодмінно!

- Отже, завтра. Зайди до мене в четвертій. Хоча ні, ліпше в третій. Я думаю, нам буде про що поговорити.

З цими словами чорнява красуня обмотала навколо шиї шарф і, наче тінь, зникла за дверми, залишивши по собі лише ніжний запах колючої троянди і вбитого наповал Андрія. Він ще десь з годину провів у роздумах, майже непорушно, поки не прийшла прибиральниця.

В таких випадках хлопці майже або взагалі не сплять. Але він навпаки. Прийшовши додому, одразу ж взявся за роботу: поприбирав, виконав домашнє завдання, прийняв душ, обрізав і підпиляв нігті, побрив обличчя і під пахвами, розтерся кремом для шкіри, виправ речі і вибрав у чому піде завтра на зустріч із зеленоокою красунею. І хоч не мав жодного бажання, вклався спати. Заснув силою – він не міг собі дозволити з’явитись перед Скорпіоном з синяками під червоними очима.

Йому снилось море, наче він плаває з маскою і дивиться на невимушений і легкий рух різноманітних рибок, на каракатиць, наутіліусів. Він спостерігав  неймовірну гру світла, яка перетворювала морське дно на щось неймовірне і гіпнотичне, від чого не хочеться відводити погляду.

Ранок почався добре, дощем. Як і казала Скорпіон, була злива. Хмара прийшла рівно з Півдня і принесла із собою незначне тепло (та яке там тепло в кінці жовтня!).

Цілісінький ранок Андрій метушився, вибирав що сказати, думав, як пройде ця зустріч і про її можливі наслідки, що вона про нього думає. Чи, можливо, вона з ним грається? Хоче виставити на посміх? Ці думки з голови викинути не вдалось і він пішов до будинку, біля якого простояв не одну годину, не наважуючись постукати в двері, і завжди сидів в тіні на протилежній стороні вулиці, тихо спостерігаючи за вікном коханої. Ніколи не підглядаючи, він просто насолоджувався думкою, що він поруч, і  вразі чого він неодмінно кинеться їй на допомогу.

І ось він нарешті тут, біля її дверей. На годиннику – без двох хвилин третя і є ще остання можливість відступити. А й справді, що як кинутися в біг і бігти допоки сили стане. Мільйони думок крутились в бідній голові, знесиленій і ошалілій від кохання.

Тільки він приблизив руку до дзвінка, як двері відчинились. Скорпіон уже була зібрана.

- Ну що пішли? Чи може тобі більше подобається тримати руку біля мого дзвоника?

- Ой, вибач. – він зовсім не привик до таких непередбачуваних ситуацій – Ось, стань під зонт, не мокни.

І вони пішли. Вона взяла його під руку і пригорнулась. Дощ лив як з відра. Це прекрасна погода, адже саме в зливу на вулицях немає самих надокучливих створінь – комарів і людей. Вони зайшли в кафе, взяли дві кави.

- Звідки ти знаєш?

- А хіба це не видно?

- Ти граєшся зі мною?

- Можливо… а ти цього хочеш? Ти б хотів бути моєю іграшкою?

- Я? Ні. Не іграшкою.

- А ким? – швидкий контрнаступ і Андрій в глухому куті – Не тягни. Якщо маєш що сказати – скажи.

- Я навіть не знаю що й сказати.

- То мені вже йти додому?

- Ні! Не те. Я просто, я приголомшений такою раптовістю.

- Раптовістю?!! Ах раптовістю кажеш. А хто уже декілька років не зводить з мене очей? Чому мені здається що ти навіть в туалет зі мною ходиш? Хто відштовхує від себе закоханих по вуха красунь і лупцює всіх, хто, на твою думку, дозволили собі образити мене? Хто сидить під’їзді напроти, сховавшись, кожної ночі? Хто відганяє собак коли я йду пізно в ночі по вулиці?

- Звідки ти знаєш?

- А ти думав що я сліпа ворона, яка бачить тільки те що їй треба? Я багато чого знаю. Мені просто це набридло – чекати поки Дон Кіхот вийде із тіні.

- Вибач, мені просто бракує духу – він, звісно, міг сказати щось на кшталт: “вибирав час”, “хотів впевнитись у взаємності”, чи хоча б “ти така недосяжна, ніяк не міг знайти підходу”, але замість цього він схилив голову і почав топитися у сором, аж почервонів. Ця бісова дівка наче знала про нього все – Я кохаю тебе.

- Ц е вже куди краще, більше личить майже дорослому ковалю-романтику

- А…???

- Так я знаю, що ти пишеш мені вірші і деякі я навіть читала

- Але як?

- Годі. Ми в парк здається збирались

Дощ не вщухав. Парк. Велика кована альтанка. Вона закурила. Він включив на телефоні Blakmore's Night. Вони сиділи поруч. Він також закурив. Вони пили міцну теплу каву.

- В тебе була колись дівчина, бо я щось і не пригадую?

- Ні.

- Не бреши. Ти ніколи не зустрічався з дівчиною?

- Ні, ніколи.

- А Оксана ще місяць тому розказувала подружкам, що втратила з тобою цноту на морі цього року.

- Я знаю. В таборі вона попросила, щоб я це підтвердив, але насправді нічого не було. Так, я знаю, можливо це смішно, але мені не хочеться бути з тою, з якою я не хочу. Тобто… я не хочу купувати кішку, коли знаю, що викину її після першої ж пакості.

- Ти не нормальний.

- А я і не хочу бути ним. Я маю свої принципи і на шкоду собі їх дотримуюсь.

- Дурак ти Саша і жарти в тебе якісь дурні. Якщо хочеш показатись романтиком то краще перестань знервуватись, наче тебе бджола вжалила в язик.

- Та ні, я не хочу перед тобою кимсь показуватись, просто не хочу щоб ти про мене щось не те подумала.

- Ти натурал?

- Та я то натурал, але не ганяюсь за плотськими втіхами, не маючи платонічної близькості.

- Які ми невиправні фанати “Віднесених вітром”. Та звідки тобі знати?!! А якщо я зараз кинусь на тебе? – аперкот, влучніше вистрілу Робін Гуда – Що тоді?

- Я не знаю.

- От бачиш. Ти мрієш про чисте, непорочне кохання, хоча про нього, як і про його протилежність знаєш тільки з кіно і шмарклявих книжечок. Чи впевнений ти у своїх бажаннях? А, можливо, в гедонізмі твоя мета, можливо, ти саме його прагнеш? Яке ти вбіса маєш право судити, якщо ніколи не пробував цього? Що ти в житті взагалі бачив, що пробував? Як на мене, ти боїшся, скоріше всього життя, або просто не вмієш.

- Це чому ж я не вмію жити? Вмію я жити. І не боюсь я нічого. Я ж живу? Якщо я не прагну того що й інші, так значить що я не вмію жити? Хіба…

І він відчув дотик її рук до своєї шиї. Її тендітні теплі пальчики пестили його шкіру наче електричний скат (інакше як пояснити ніжний чуттєвий дотик, від якого мурашки по шкірі). Очі закрилися самостійно і тепер це вже був не осінній дощовий парк, а цвітучий трояндовий сад. Її парфуми просто обворожували слабку перед ними нервову систему. Поцілунок, ще поцілунок, і ще поцілунок. А навкруги троянди.

Дощ, кована альтанка, Лайкі Страйк, ППБ, термос справжньої заварної кави… Так починаються справжні чисті стосунки. Ось вже стемніло. Як би не мізерний ліхтар, була б цілковита темрява. Він провів її додому пізно в ночі, коли дощ вже вщух. Вони почали, як це інші називають “зустрічатись”.

Це був час щастя в житті Андрія. Щастя як сигарети. Коли ти не палиш, вони тобі заважають. Коли ти давно не мав можливості затягнутися – ти, смакуючи, із насолодою задовольняєш свої потреби. Але якщо паління – це не звичка і не задоволення а рефлекс, то воно втрачає свій справжній смак.

Кожних вихідних вони їздили – то в замки, то в театри, на фестивалі, були частими гостями вернісажів і виставок, ходили разом на семінари і лекції, вечори поезії, без нагальної потреби засиджувались до закриття в бібліотеці, читаючи щось разом. Цілісіньких п’ять днів з семи вони сиділи поруч за партою, а у вихідні проводили час у витонченому усамітнені від людей між їхніми масами. Андріїв тато був власником і майстром у фамільній ковальні при замковому ремісничому дворі, тому Андрій працював з ним після школи.

Вони жили…

Одного зимового ранку не прийшла в школу, точніше було б сказати, що вона не зустрілася з Андрієм щоб разом піти на заняття, на яких її теж не було. Андрій панікувати не став, це було характерно для неї – робити несподівані вчинки, нікого при цьому не попереджуючи. На дзвінки вона не відповідала. Після уроків двері її дому ніхто не відкривав, а ввечері в її кімнаті не світилось.

Пізніше він довідався, що Скорпіон уже здала усі екзамени екстерном і получила свідоцтво на руки. Через тиждень в її будинок почали ходити різні люди, як виявилось, нові мешканці. Дім був проданий. В офісі Аделаїди не було і ніхто не давав школяру жодних коментарів про її можливе місце перебування.

Тут і почалась паніка. Він шукав її усюди. Тисячі разів дзвонив їй, писав – ніхто не відповідав. Андрій не спав два дня. Обшукав все місто, усі хитрі місця розпитував усіх. Поїхав до нього на дачу де вони провели її день народження, одночасно день смерті її батька. Він дзвонив навіть в аеропорт і в міліцію, обдзвонив всіх знайомих і сусідів – все безрезультатно. Стомлений і виснажений, зателефонував останній раз, ніби останній крик приреченого, сів в автобус і поїхав додому – треба було виспатися перед продовженням пошуків.

Жінки-скорпіони – це дивовижні, магічні і магнетичні створіння. Вони вміють зводити з розуму і його ж дарувати.

Коли Андрій нарешті влігся в своє ліжко, проїхавши годину в компанії любителів регі, пройшовши через засніжений нічний парк їхнього першого побачення і вперше в своїй пам’яті не заставши нікого дома, він просто не знайшов в собі сил більше ніж на сон. Тільки він заплющив очі, двері в кімнату відчинились.

- Тату, вибач, – із заплющеними очима пробурмотав знесилений Андрій – я не знав що так затримаюсь. Все добре?

Ступаючи на м’яких лапках, можна навіть сказати пливучи, до ліжка наблизився темний силует. Андрій вже майже заснув, коли відчув ніжний запах троянди і тендітне тепло біля себе.

Це був явно не тато.

- Де ти була? Я скрізь…

- Тс-сс – вона лагідно притулила йому до губ свій солодкий пальчик – мовчи, просто мовчи…

Її подальші дії були несподівані як анісова водка, ніжні як молоде молдавське вино, чисті як нічне альпійське повітря і загадкові як техніка Леонардо. Вони кохались, кохались всю ніч.

Усю цю зимову безмісячну ніч йшов сніг. А зранку, коли Андрій прокинувся подумав, що все це сон, то з ним в ліжку лежала не Скорпіон, а колюча червона троянда. Більше він її не бачив. На весні, коли розтала крига, її тіло найшли в озері в двох кілометрах від Андрієвої оселі. На похорон він не прийшов.

А за вікном майже весна…

29.09.2006

МдТ